Руслан Сулейманов — громадянський журналіст, активіст «Кримської солідарності». Народився 21 квітня 1983 року в Узбекистані, куди було депортовано його родину під час геноциду, здійсненого радянським режимом 1944 року. 1993 року Русланова родина повернулась до Криму, в Білогірський район.
У 2000 року юнак закінчив Муромську середню школу із золотою медаллю. Після школи вступив до Таврійського національного університету ім. В. Вернадського на факультет фізики магнітних явищ, який закінчив у 2005 році. Був програмістом. Після окупації Криму міжнародна компанія, в якій він працював, припинила роботу на півострові, Руслану запропонували переїзд за кордон і продовження співпраці, однак він відмовився, прагнучи лишитися на батьківщині.
Із 2017 року Руслана кілька разів заарештовували за «несанкціоновані» протести проти переслідувань кримських татар.
26 березня 2019 року російські прикордонники затримали активіста на пункті пропуску «Каланчак», а 28 березня арештували. Спершу висунули підозру в організації діяльності угруповання, визнаного в РФ терористичним, але згодом слідство перекваліфікувало звинувачення на участь у такій організації — за ч. 1 ст. 205.5 Кримінального кодексу РФ.
24 листопада 2022 року суд у Ростові-на-Дону ухвалив вирок, згідно з яким Руслан отримав 14 років колонії суворого режиму. Зараз перебуває у колонії в Челябінській області РФ.
У родині Руслана та Ельзари народилися троє дітей — Мухаммад, Асія та Муса. Через рік після арешту Руслана наймолодший син Муса загинув.
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
«Від його очей — світле відчуття»
«Чесний, добрий, чуйний, такий, з ким почуваєшся у безпеці», — розповідає про свого чоловіка Ельзара Сефірша. Вони з Русланом познайомилися 2008 року через родичів:
— Мені було 19, і мої рідні вважали, що мені час познайомитися з хорошим чоловіком, — згадує жінка. — Якось моя тітка була в гостях у родини Еміра-Усеїна Куку (кримського правозахисника, якого у 2019-му російський суд засудив до 12 років колонії суворого режиму також у справі «Хізб ут-Тахрір». — Авт.). І от вона сказала, що має племінницю, то чи немає в них часом знайомого хорошого хлопця, який шукає собі дружину. Такий хлопець якраз був — Руслан. Згодом нас познайомили. Він одразу мені сподобався, щойно ступив на наш поріг. У нього була надзвичайно приємна усмішка і ще — світлі блакитні очі, вони ніби наповнювали його світлом ізсередини.
Після весілля подружжя прожило разом десять років, а у вимушеній розлуці — вже шостий. Розповідаючи про чоловіка, жінка каже, що той його перший погляд не забуде ніколи:
— От як я його вперше побачила, це його неймовірне світло в очах — і ніби сама ним наповнилася, так і зараз відчуваю, коли дивлюся на нього або на його фото. Я побачила в ньому світлу людину — й не помилилася, — каже Ельзара.
Коли пара познайомилась і побралася, Руслан — випускник фізфаку — вже працював не викладачем у Сімферополі, а будівельником на південному березі Криму. Дружина згадує, що чоловік пояснював свою «перекваліфікацію» дуже просто: на жаль, поєднувати щиру віру в Бога й тиск на викладачів у навчальних закладах, де процвітала корупція, не виходило, тому вибір було зроблено на користь моральних принципів.
Спочатку родина мешкала там, де працював чоловік, — поблизу Алушти, в орендованій квартирі, але 2009 рік став кризовим для будівництва, тож Сулейманови переїхали жити до Ельзариних батьків у Севастопольський район, а ще згодом — до Сімферополя, куди Руслана запросили працювати в турецьку фірму програмістом.
— Він писав ігри. Ніде спеціально цього не вчився, але освіта фізика й вічна допитливість, прагнення навчатися й пізнавати нове допомогли йому опанувати новий фах. Йому дуже подобалося. Ми добудовували будинок, робили ремонт. Жили добре, у злагоді. Там у нас народився син Мухаммад. Ми були щасливі, — говорить Ельзара.
Рік, який змінив усе
З початком російської окупації сотні іноземних фірм, компаній по всьому півострову закрились, і життя тисяч сімей полетіло шкереберть. Кримськотатарські родини, які, повернувшись із депортації, були змушені важко працювати й фактично починати життя з нуля, а через багато років нарешті змогли так-сяк налагодити побут і сталий заробіток, знов опинилися перед загрозою злиднів і неволі.
IT-компанія, в якій працював Руслан, також припинила свою діяльність.
— Вони закрилися в Криму й запросили Руслана переїхати за кордон, щоб продовжити співпрацю. Але він відмовився. Просто сказав: «Ну як це — поїхати з дому, на повернення до якого ми стільки років чекали? За що боролися наші батьки? Я не поїду». І я його розуміла, — згадує Ельзара.
Залишати Крим чи ні — ця дилема для кримських татар не є питанням звичайного побутового вибору.
Сам Руслан не раз розповідав про себе, що народився в сім’ї депортованих в Узбекистан і ще дитиною просив батьків переїхати до Криму, — таким сильним було почуття батьківщини й справедливості.
Популярна у кримських татар настанова Qırımda yaşa («Живи в Криму») стала визначальною для всього народу, адже означає, що де б ти не був, що б із тобою не трапилося, ти маєш повернутися на батьківщину та зберегти свою ідентичність, передавши її нащадкам.
Залишившись без роботи, чоловік підробляв репетитором: готував школярів до вступу у виші, навчав фізики. Ця робота йому подобалась, адже він любив дітей і завжди хотів працювати вчителем. Умів знайти підхід до кожної дитини, зацікавити своїм предметом, придумати оригінальну подачу, презентацію, пізнавальну гру. Деякі батьки зізнавалися, що їхні діти, котрі буквально ненавиділи фізику, після знайомства з Русланом та його уроків починали не просто цікавитись цим предметом, а й робити значні успіхи.
— В одного хлопця не було абсолютно ніякого бажання вчити фізику, його до Руслана привели батьки. Казали, йому цей предмет потрібен для вступу. Чоловік зробив не просто «щось»: батьки потім розказували, що син приходить додому після занять і розповідає їм, що дізнався, читає цілі мінілекції — так захопився. Батьки були здивовані, а я ні, бо знала, що чоловік такий — може знайти підхід до кожної людини, — говорить дружина.
У 2014 році подружжя чекало на другу дитину. Лікарі радили жінці не нервувати, але бути спокійними в них не виходило. Саме в той час люди, які висловлювали свою громадянську позицію, почали зникати. Когось арештовували російські спецслужби, хтось зникав безслідно, когось знаходили мертвим або важко понівеченим, побитим. Життя стало небезпечним.
2014 рік у Криму видався особливим, зокрема у плані затримань. Як згадує адвокат і правозахисник Еміль Курбедінов, цей рік розпочався в Криму з масового відкриття російською владою адміністративних справ за організацію та участь у пікетах: тоді тисячі жителів Криму, переважно кримські татари, виходили на пікети через недопуск на півострів лідера народу Мустафи Джемілєва. Тоді ж почалися зникнення людей:
«Ця картина відразу нам показала, у яке поле ми потрапили. Ще певний час співробітники міліції не знали, яке законодавство їм застосовувати при затриманнях та арештах: російське чи українське. Потім три місяці взагалі не працювали суди, а коли почали працювати, то вони виносили рішення іменем Російської Федерації, а печатки ставили українські, з гербом. Був хаос. Тоді ж почалися викрадення, зникнення без суду й слідства», — розповідає він.
Надалі, за словами правозахисника, російська влада налагодила справжній конвеєр із затримання всіх «незручних» для неї громадян:
«Після хаотичного 2014 року тепер це вже потужна каральна машина, яка працює за принципом конвеєра. Цивільних людей затримують, кримські суди їх арештовують, а потім везуть до Ростова-на-Дону, де їх судить чомусь військовий суд — такі собі військові “трійки”, які абсурдно виносять важкі вироки через звинувачення в тероризмі чи державній зраді, дають засудженим величезні терміни. А потім кримчан відправляють у колонії суворого режиму по всій Росії».
Як людина, котра брала все близько до серця, Руслан Сулейманов не міг стояти осторонь:
— Коли почалися утиски, переслідування, Руслан казав, що це все — величезна несправедливість, жорстокість, нечесність щодо нашого народу. Почали затримувати наших спільних знайомих — а це абсолютно мирні люди, віряни, які ніколи нікого не образили, — згадує Ельзара.
Чоловік, який завжди хотів навчати дітей і ніколи не планував бути громадським активістом, тепер опинився в епіцентрі змін, які катастрофічним цунамі накрили його рідний півострів. Рідних і близьких закликав гуртуватися й підтримувати одне одного, не заплющувати очі на те, що відбувається, і ніколи не залишати друзів наодинці з бідою.
Не стояти осторонь
На початку 2015 року російські силовики затримали так звану «севастопольську групу» — Руслана Зейтуллаєва, Нурі Примова, Рустема Ваїтова, трохи пізніше — Ферата Сайфуллаєва. Ферат — Ельзарин двоюрідний брат, і родина важко пережила цей удар. Чоловіків звинуватили в участі в ісламській організації «Хізб ут-Тахрір», забороненій на території РФ. Пізніше їх засудили до 5–7 років колонії суворого режиму, а російський правозахисний центр «Меморіал» визнав усіх чотирьох мусульман політвʼязнями.
— Ми з чоловіком їздили на судові засідання, старались підтримати арештованих та їхні родини.
Особливо важко було жінкам — передавати передачі, стояти в чергах, добиватися побачень і при цьому дбати про дітей, про стареньких батьків. Який екстремізм, що вони зробили? Це було жахливо. Наше життя більше не було безпечним і щасливим.
Постійно відчувалася небезпека, загроза, — згадує жінка.
Після цього Руслан Сулейманов став громадянським журналістом, долучившись до «Кримської солідарності»: регулярно приходив на судові засідання у справах політвʼязнів, висвітлював акції протесту й пікети, публікував у своїх соцмережах інформацію про те, що діється у Криму, розповідав про несправедливі затримання й переслідування.
Вранці 21 лютого 2017 року в Сімферополі затримали кримчанина Марлена Мустафаєва, якого звинуватили в «демонстрації символіки “Хізб ут-Тахрір” у соціальних мережах», яку він нібито провадив іще в 2014 році. Під час обшуків у нього вдома були десять активістів, включно з Русланом Сулеймановим, які прийшли підтримати Марленову дружину з чотиримісячною дочкою та публічно висвітлити тиск на громадського діяча. Всіх десятьох арештували та склали протокол «за порушення правил проведення мітингів». Тоді чоловіки дістали по пʼять діб арешту, і це було перше затримання Руслана.
Дружина розповідає, що він часто пояснював: якщо не буде підтримувати інших, то, виходить, ніби погодився з несправедливістю і потихеньку всі забудуть про ці злочини й переслідування, і колись цю жахливу ситуацію суспільство почне сприймати як нормальну:
— Якщо я буду стояти осторонь, то як потім дивитимусь в очі друзям, родичам, їхнім дружинам і дітям? — говорив чоловік.
Водночас Руслан добре усвідомлював, чим ризикує, допомагаючи іншим, а тому говорив Ельзарі, що їй варто бути готовою і до його арешту. Сімʼя постійно допомагала рідним увʼязнених, піклуючись про слабших і вразливих, хоча й самі мали трьох дітей та чимало родинних клопотів. 15 жовтня 2017 року Руслан влаштував одиночний пікет на підтримку арештованих кримських татар. Цього разу його оштрафували на 10 тисяч рублів.
Про те, як проходять обшуки й арешти, Сулейманови знали дуже добре — навіть занадто, бо за кілька років постійних переслідувань уже мали не один десяток добрих знайомих, котрих заарештували: російські силовики завжди приходили перед світанком, виламували двері, ходили всюди зі зброєю, нишпорили в усіх куточках помешкань, лякали дітей і поводилися з господарями зневажливо й грубо:
— Ми морально готувалися до того, що опинимося на місці цих невинних, але сподівалися, звичайно, на краще. Та й як можна до такого підготуватися? Я найбільше переживала за дітей: під час обшуків вони зазвичай лякаються найбільше, — говорить жінка.
В їхній будинок прийшли з обшуком уже після того, як Руслана заарештували на пункті пропуску «Каланчак», — це був травень 2019 року. Потім був другий обшук, а ще згодом ефесбівці прийшли до рідного брата Руслана — Ескендера, який жив у другій половині їхнього спільного будинку разом із батьками. Через це діти кілька разів пережили дуже важкий стрес:
— Для нашої родини почалося те, що вже встигли пережити десятки інших сімей. Але ми мусили триматися й допомагати одне одному, — розповідає жінка.
Трагедія
Менш як за рік після арешту Руслана в родині сталася біда: у липні 2020-го зник його наймолодший син, трирічний Муса. Він грався на подвірʼї, поки Ельзара на кілька хвилин відійшла допомогти хворій матері чоловіка. Пошуки дитини тривали дві доби, на заклики допомогти відгукнулися понад вісім тисяч жителів Криму — як кримських татар, так і інших.
Попри жах, який переживала в ці дні Ельзара, поки тривали пошуки, ФСБ примусило її пройти поліграф: російські силовики підозрювали, що родина навмисне заховала малюка, аби привернути увагу до справи Руслана.
Про зникнення дитини повідомили й батька, який міг лише молитися й чекати на звістки в тюремній камері.
Через два дні хлопчика знайшли мертвим у вигрібній ямі. Попри офіційну версію слідства, згідно з якою смерть настала через нещасний випадок, правозахисники звинувачують у його смерті російську владу, через яку батько дитини несправедливо затриманий, а мати змушена сама виховувати трьох дітей і доглядати хворих батьків чоловіка, не маючи жодної допомоги й підтримки. Президент України Володимир Зеленський того ж вечора, коли Мусу знайшли мертвим, звернувся до російського президента Владіміра Путіна із закликом звільнити Руслана, однак чоловіка навіть не відпустили на могилу сина.
«Я до останнього сподівався, що ось-ось мій син знайдеться живим і неушкодженим. У кожному зведенні новин, коли закривалися небезпечні ділянки пошуку, моя надія посилювалася. Але сталося неминуче. Так, три роки Муса був у нашій родині — недовго, але я всім серцем вдячний Всевишньому за те, що Він дав нам такого чудового сина. Втрата важка й непоправна. Я відчув те, що переживають щодня батьки, у яких безвісти зникли діти, й сподіваються, що ось-ось вони повернуться», — згодом написав Руслан в одному зі своїх листів до громадськості.
Єдність народу
Практично відразу після арешту Руслана та ще 22 кримських татар, яких так само звинуватили в участі в організації «Хізб ут-Тахрір», їх вивезли з Криму до РФ, у Ростов-на-Дону. Розлука з родиною, труднощі з вживанням необхідних ліків, складність передавання одягу, продуктів тощо — все це разом з обвинуваченням в «екстремізмі» водномить стало реальністю, в якій опинився громадський діяч. Але він не здавався.
— Мені завжди в ньому подобалося й подобається те, що, навіть опинившись у найсуворіших умовах, він ніколи не впадав у відчай, не ставав самітником, не замикався, не падав духом. Я не уявляю, наскільки йому там тяжко, наскільки самотньо. А він мені завжди каже: «Та мені нема часу нудьгувати, в мене купа справ». Які справи? Він читає все, що є у вʼязницях, займається самоосвітою, пише статті, самовдосконалюється. Але це так легко сказати, а яку силу духу треба для цього мати — можна лиш уявити, — каже дружина.
У перший рік перебування у слідчому ізоляторі Руслану заборонили не тільки побачення з рідними, а й дзвінки. За цей час дружину й доньку Асію, яка народилася 2014 року, він побачив лише один раз під час судового засідання, але підійти їм ближче до чоловіка й тата не дозволив конвой.
— Не можна було розмовляти з ним, коли він був у залі суду, також нам забороняли телефонні дзвінки, а в залі суду постійно старалися стати так, щоб загородити його від нас спинами. Щоб ми не могли побачити навіть його очей. Але ми бачили все, що треба, — іноді, може, не очима, а серцем, — згадує Ельзара.
Руслан часто говорив, що особливо гостро відчуває будь-яку несправедливість через те, що є частиною народу, що зазнавав утисків і знищення впродовж кількох століть.
Понад те, як і чимало інших кримських татар, він раз по раз нагадує, що відчуває страшне повторення історії після 2014-го:
«Подібне чинилося щодо кримськотатарського народу протягом 250 років, спочатку царською Росією, потім радянською владою. Мій народ, ми сьогодні, повинні бути в курсі подій, що відбуваються, щоб не виявитися ошуканими. Надавати максимального розголосу тому, що відбувається в Криму. Розкривати брехню. Бути єдиними. Не залишати одне одного у важкі години […]. Є така приказка в нашого народу: “Тамчи ташни тешер” (“Вода камінь точить”)», — писав він у листі «Кримській солідарності» у вересні 2021 року.
У слідчому ізоляторі чоловіка тримали дуже довго — до кінця 2023 року. За цей час він кілька разів скаржився на здоровʼя, не раз звертався до лікарів через вроджену ваду серця, однак, за інформацією адвокатки Світлани Олексенко, лікар прийшов лише один раз і призначив хворому… глуху кропиву й гліцин. На прохання надати ліки без спирту лікарі заявили, що таких у них немає, тож зрештою Руслан відмовився вживати настоянки.
Попри важкі умови утримання в СІЗО, катування (зокрема його постійно переводили з однієї камери в іншу, майже завжди це були «одиночки» — такий спосіб тортур увʼязнені називають «карусель») і погрози, проблеми зі здоровʼям і брак можливості поспілкуватися з близькими, чоловік все ж і далі старався підтримувати інших та постійно звертати увагу на несправедливі переслідування. Знову й знову писав у листах до правозахисників і громадськості про необхідність бути солідарними, єдиними й реагувати на кожен випадок порушення прав людини в Криму.
«Найстрашніше — не терміни, які на нас чекають, — є ті, хто їх уже прийняв, — страшно виявитися не почутим, тому що мені, як і іншим в’язням совісті, є що сказати», — писав він у листі 9 жовтня 2020 року.
Сили триматись
Після оголошення вироку — 14 років колонії суворого режиму — Руслана етапували в Челябінську область. Етап дався хворому політвʼязню, ослабленому кількома роками в СІЗО без належного лікування, важко, адже тривав цілий місяць. Пізніше він розповів родині, що етаповані їхали стоячи у вагонах, дуже рідко їм давали гарячу воду й сяку-таку їжу. Зараз він часто хворіє, бо на півночі дуже холодно, вогко, і звиклому до теплого морського клімату організму важко пристосуватися.
— Але він тримається. Каже, що читає, радить книжки й мені, наприклад, порадив прочитати «Шантарам». Він дуже нас любить, і ми дуже любимо його. Коли оголошували вирок, ми тримались, аби не плакати, щоб не завдавати йому болю. Ми старалися йому усміхатись, аби підтримати. Але як же це несправедливо! — говорить дружина.
Позиція громадянського журналіста щодо необхідності захищати одне одного й не допускати несправедливого мовчання про переслідування знайшла щирий відгук у серцях багатьох, тож, попри всю складність ситуації, в якій опинилися Русланові найрідніші люди, сил їм надає згуртованість:
— Ми не навчилися жити без Руслана й не збираємося вчитися.
Мені найбільш гірко через несправедливість. Бо Руслан ні в чому не винен. Це найдобріша людина у світі, який із нього екстреміст? — риторично питає Ельзара.
За її словами, сил триматися жінці додає підтримка людей. Каже, допомагають не лише родичі й друзі, а весь кримськотатарський народ, українські активісти:
— Напевно, ми б не витримали таких випробувань, якби лишилися самі. Наш народ дуже згуртований, ми це відчули, коли біда торкнулася нас. До нас приїжджали підтримати навіть незнайомі люди з різних куточків Криму. Нам це приємно. Нам теж не можна занепадати духом, як і Руслану. Ми всі маємо бути сильними. Діти ростуть без батька, але колись вони зустрінуться, і це буде найтепліший день. Ми мріємо про нього щосекунди, — зізнається жінка.
Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано ілюстрацію Марії Глушко, світлини з родинного архіву, а також Кримської солідарності.
